Він був ніжним, як океан, мінливим, як небо, - так говорили сучасники про Павла Тичину. У цих словах і справді весь Тичина – визначний пост нашого часу. Він по – справжньому відчув наш вік і у своїй творчості відтворив усі його контрасти з геніальною виразністю, силою і повнотою. Мрійник, не холодний неокласик, я романтик, закоханий у мистецтво і поезію, де є справжня краса, добро, людяність. Мадонною своєю назвав природу, яка була для нього самим життям, - ось ранній Тичина з його світоглядом: Я – сонцеприхильник, Я – вогнепоклонник. У його поезіях, написаних у перші 2 десятиліття двадцятого століття, соціальні мотиви тільки пробивають собі дорогу. Він орієнтується на традиції М.Кольцова і Б.Грінченка, на новітніх М.Вороного та О Олеся. Але поступово визріває власна індивідуально – філософська концепція, у якій світ сприймається як боротьба контрастних музикальних тем. Саме з музики народилась його пезія, яка склала першу збірку “Сонечні кларнети”. У ній закладені основні принципи творчого кредо поета, беруть початок головні мотиви творчості. Мрійливий ліризм збірки – далекий від затворництва і безжурності, поет вводить читача в атмосферу передчуття глибоких змін у суспільстві.Окремі вірші становлять ніби силефонічну цілісність(“Блакить мою душу обвіяла”, “Молодий я, молодий”, “Ви знаєте, як липа шелестить”). У композиції цієї та інших збірок Тичина дотримується певного порядку, спочатку подаючи ключовий вірш, який “диктує” тему всієї книги. Природа і людина в ній одній з провідних мотивів усієї лірики поета, пейзажі допомагають глибше проникнути в почуття людини і пояснити їх. Він використовує промовисту персоніфікацію весни як дивини, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка,а поруч вилітає мотив прагнення перемог, нових змін (“Арфами, Арфами”):Буде бій!Вогневи!Сміх буде, плач будеПерламутровий…Тичинене новаторство виростало з народної творчості, народної пісні. Більшість його поезій, мов золотими нитками, проткані традиційними образами ясного світанку,стрункої тополі, весняного дощу. У циклі “Пастелі” та “Енгармонійне” входять вірші – перлини пейзажньої лірики, з матеріальною – таки передачею звуків і кольорів природи:”день біжить, дзвенить – сміється, перегулюється”, “я – ніч, стара, нездужаю”. У Тичини поетичний образ – це живе безпосереднє враження, а настрій є одним з головних елементів художнього зображення. Майже всі його вірші цієї пори – майстерня поєднання асонансіві алітерацій як засобу досягнення запланованого мистецького афекту:”Коливалося флейтами там, де сонце зайшло”. У пізніх творах поета вже не відчуваємо такої безпосередньої щирості у зображенні природи, соціальні мотиви завжди переважають і перемагають (тригітих “Псалом залізу”): “Замість квіток шаблі, списи”. Інколи Тичина надмірно уживає релігійні образи і символи, але це скоріше для художнього втілення власного світогляду, у якому основою всього є гармонійна музика світів. Символічний образ “Сонячних кларнетів” отримує ледь не божественне значення (“Не Зевс, не Пан, не Голуб - Дух”):…Акордились планети.Навік я знав, що ти не гнів,Лиш сонячні кларнетиУ звичайному поет відкриває надзвичайне, у мікрокосмосі окремої людини – макрокосмос. Ліричний герой залишається наодинці з всесвітом, його душа то мчить на вітрилах віри у добро, то падає у безодню відчала. Митець не міг залишатись осторонь подій, які відбувалися навколо нього. На останніх сторінках збірки “Сонячні кларнети” звучать нові мотиви, навіяні війною і революцією, з*являються реальні образи замучених голодом і війною людей (“По блакитному степу”, “Три тополі у полі”). Використавши традиційну фольклорну форму,Тичина створює “Думу про трьох братів ”, де в образах – символах трьох братів висловлює загальні демократичні на здійснення безкровної революції.Розврат лякає його, уявляється горнокрилим птахом, поетовздається, що всі класи повині об*єднатися навколо національної ідеї (поема “Золотий гомін”):Я дужий народ! – з солцем,Голубами… Тичина єдиний зі своєю землею,своїм народом, він пориває з мрійливістю і споглядальністю, коли “сонця не чуть”. Але поступово митець розуміє: не все, що відбувається довкола нього відповідає його людським ідеалам. Своєрідним ліричним щоденником сумнівів стала книжечка з 23 коротких віршів у прозі “Замість сонетів і октав”, у формі строф і антістроф висловлює ставлення до жорстоких крайнощів часу, одже соціалізм, на його думку, не можна побудувати без музики, одними гарматами: “Прокляття всім, хто звіром став”. Поет безмежно закоханий у рідну землю, матір і Батьківщина для нього єдині. Ця тема є наскрізньою у його творчості (“Скорбна мати”, “Мадонно моя”; вірші воєних років “Матері забудь не можу”, “Голос матері”), і своє життєве кредо він бачив у служінні рідному народу. У кожній людині помічає поет особистість, завжди залишаючись співцем кохання і краси. Його інтимна лірика належить до перлин української поезії. Для нього кохана – це всесвіт, це дощ і сонце, квітучий луг і зимовий вечір. Пригадаємо вірші: “Не дивися так привітно”, “ О панно Інно ”, “Десь на дні мого серця…”. Мова коханої для ліричного героя звучить співу чим струмком, все навколо наповнене музикою – “місяць, зорі, солов*ї”, коли любов сплітає дивну казку на дні серця , як дві мелодії, сплітаються мотиви кохання і болю розлуки, так і композиційно вірш побудований і читається горизонтально та вертикально Подивилась ясно – заспівали скрипки – Обняла востаннє – у моїй душі. Поезія П.Тичини – це строфи радості й печалі, це шелест і і цвіт зорі. Звичайно, ранній Тичина відрізняється відТичини доби “Партія веде ”, “Чуття єдиної родини”, “Комунізму далі видні”. Але саме в ці роки він закінчує поему – симфонію “Сковорода”, видає збірку “Срібної ночі”. Павло Тичина жив у складний час, який намагався зрозуміти, бо був чулим до найменшого болю: Я бачу світ в тривозі та …. Чи ж можу я виспівувать лірично, Як бачу я страждання, біль і бруд!